— Ми ж, як верблюди в пустелі — щоб гарантовано доставити «товар», повинні пересуватися тихесенько, аби наш «караван» ніхто не помітив, й попри всі небезпеки мусимо обов’язково дістатися до «точки», — каже ексспецпризначенець, а нині головний сержант логістичного підрозділу окремої танкової бригади з позивним «Батя».

Ми розмовляємо про один з епізодів успішного контрнаступу на Ізюмському напрямку, здійсненого Силами оборони в рамках Слобожанської операції восени 2022 року. Тоді група «Баті» отримала й успішно виконала наказ Командування зі створення плацдарму для форсування Сіверського Дінця. Згадуючи деталі цієї операції, мій співрозмовник розповів:

— Тоді маршрут до плацдарму я проміряв власними ногами, адже за перехід до вихідної точки на Сіверському Донці відповідав особисто. Своїх хлопців уперед не пускав, вони хоч і молоді-гарячі, але на той час ще не мали потрібного бойового досвіду.

Минулої осені «Батін» підрозділ отримав наказ — створити і налагодити надійну переправу через Сіверський Донець, забезпечити постачання нашого угруповання, яке утримувало плацдарм на протилежному березі річки. Витвір їхньої логістичної думки мав стати достатньо потужним, щоб забезпечити «товарообіг», необхідний для наступного прориву передових позицій ворога на одній із ділянок фронту, включно з переправою важкої бронетехніки.

Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, пізніше дозволила українським військам зламати лінію оборони ворога, зайти в його тили й звільнити велику кількість територій, зокрема, місто Ізюм на Харківщині.

Підготовка до створення прихованої переправи розпочалася із пошуків місця, оптимально придатного для форсування Сіверського Дінця. Разом зі своїм командиром «Батя» вивчив підходи до річки, швидкість її течії, ширину русла, ґрунти берегів та природні особливості рельєфу, які б сприяли непомітному виходу до води тощо.

— Коли ми визначилися з місцем переправи, взялися продумувати логістику — шукати місця прихованого накопичення особового складу і техніки, варіанти прикриття тощо. Наступна задача — убезпечити «точку» форсування від очей противника, а відтак і від обстрілів.

Тутешній рельєф важко було б назвати ідеальним для виконання завдання. Та хіба ж такі бувають на війні?! Зрештою, те чого не надала природа, хлопці доробили своїми руками — «доопрацювали» місця для переховування техніки, особового складу, сховки для накопичення і прийому вантажів тощо. Звісно, «зачистили» місцевість з точки зору мінної безпеки — знайшли і знешкодили чимало розтяжок та мін-сюрпризів (росіяни їх там наставили не тільки на землі). Потім вивчили графік «роботи» противника в цьому районі, інтенсивність артилерійського вогню, щільність повітряної розвідки. «Це було важливо для успіху операції, для збереження особового складу. Ми перебували дуже близько до противника, майже на „нулі“, потрібно було докласти неймовірних зусиль, щоб залишатися непоміченими, не розсекретити свої плани і місцерозташування — наше і підрозділу, який перебував на передовій. Тому працювали зазвичай у темний час доби», — пояснює «Батя».

В одну із тих ночей нагодилася перша «обкатка практикою» — група потрапила під обстріл «Градів». Але все минулося добре — логістики швидко і чітко виконали команди «Баті», заховалась в укриття, де перечекали з десяток «пакетів».

Головна проблема полягала в тому, щоб противник не засік момент доставки вантажів. «Каравани» треба було зробити непомітним. Якщо ж врахувати, що вантажі призначалися танковим підрозділам й були дуже габаритними, не складно уявити складність завдання. «Батіній» команді належало ретельно відпрацювати кожен етап операції.

Спочатку тренування відбувалися на інших водоймах, з різною глибиною та інтенсивністю течії, розташованих на значній відстані від лінії фронту. Було розроблено декілька варіантів прихованого форсування Сіверського Донця. «Експериментували, розбирали кожен варіант по елементах, часом — купались у холодній воді, у болоті плавали, усяке було, аж поки виробили гарантовано успішний метод розв’язання цієї задачі. Їх, власне, було багато, як карт у колоді», — зауважує «Батя».

Інженерні «фішки» для переправлення вантажів теж створювали і випробовували в тилу, на місцевості, максимально схожій до тієї, де мала бути реалізована операція.

Технічно план виявився нескладним для виконання — танкісти-логістики зуміли надійно приховати і саму переправу і своїх «верблюдів», росіяни навіть не засікли жодного з тих, що підвозили майно й поверталися назад. На плацдармі ж кожен підрозділ отримав усе необхідне для вирішальної атаки: від пального до снарядів.

— Напередодні наступу треба було доставити найбільшу партію вантажу. Ми обрали похмуру дощову ніч, щоб нас точно не змогли побачити з неба. Техніка рухалася із вимкненими фарами, особовий склад не вмикав ліхтарі, — пригадує мій співрозмовник.

Суцільна темрява не заважала водіям рухатися встановленим маршрутом — його було прокладено заздалегідь, хлопці знали дорогу як свої п’ять пальців, пам’ятали про кожну ямку і кожен поворот, знали своє місце в колоні, свою задачу і маневр на всі екстремальні випадки (теж не раз пішаницею проміряли цей шлях, на тренуваннях усі дії було відпрацьовано до автоматизму, як у бійців спецназу — до секунди).

— Час, від моменту встановлення техніки на стартові позиції до початку роботи, становив 1,5-2 хвилини, — зазначає «Батя».

У момент початку операції, коли все закрутилося в шаленій вогневій битві, усі бійці підрозділу діяли чітко, як годинниковий механізм. Кожен знав свою роботу, свою задачу, кожен займався справою, ніхто нікому вже нічого не підказував, що і коли робити. Коли до річки виходили машини, кожен брав те, що йому на лежало взяти в руки або на себе і — діяв «на автоматі».

— Технічні деталі цієї операції розкривати не буду — не треба, щоб ворог про них знав, ми ще не раз ними його здивуємо, але наша група діяла за планом, кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, — розповідає «Батя».

А потім почався наш великий контрнаступ на Слобожанщині. Підрозділи цієї танкової бригади разом з піхотою, артою, десантниками інших бригад, гнали противника перед собою, немов весняний потік гниле листя.

Результат Слобожанського контрнаступу, як відомо, здивував увесь світ. І частинкою цього успіху стала переправа через Сіверський Донець, зведена майстрами-танкістами.

«Батя» — корінний киянин, народився і виріс на «хуліганській» Борщагівці. В юності, відслуживши строкову, уклав контракт на військову службу, яку проходив у одному з вітчизняних спецпідрозділів. До звільнення в запас він попрацював, скажімо так, у різних кліматичних зонах планети. Початок широкомасштабної війни з рф «зустрів» на пенсії.

Як і тисячі киян, 24 лютого 2022 року він прокинувся в новій реальності — воєнній.

— Те, що почалася велика війна, я зрозумів з першими військовими літаками, які пронеслися просто над моїм будинком, з першою збитою російською ракетою, уламки якої упали на наше подвір’я. Того ранку, вставши з ліжка, я послухав новини, зібрався, випив чашку кави і поїхав у військкомат. На жаль, тоді мені відмовили у призові, сказали трошки почекати.

Через спецназівське минуле «Батя» перебував на спецобліку, відтак у ТЦК і СП його попередили, що противник рветься до Києва й він, вірогідно, буде залучений до особливої роботи. Утім, з якихось причин справа не рухалася, відтак «Батя» вишукував можливості приєднатися до регулярних підрозділів, обдзвонював усіх знайомих з відповідними зв’язками.

— Після звільнення Бучі й Гостомеля, коли ситуація стала відносно спокійнішою, один із товаришів дав контакти мого теперішнього командира. Я зателефонував йому, пояснив, хто я і чого хочу. Він сказав — «Приїжджай!» і дав «точку» за кількасот кілометрів від Києва.

«Батя» збирався не довго — прихопивши наплічник, вирушив манівцями в далеку путь й потрапив до уже своєї танкової бригади в момент її розгортання в бойові порядки.

Нині «Батя» проходить військову службу на посаді головного сержанта групи матеріального забезпечення в окремій танковій бригаді. З колективом, що називається, «зійшлися характерами» з першого дня спільної служби. Попри те, що більшість бійців прийшли до війська з цивільного життя, вони швидко стали один одному тими, кого в нас звуть «побратим». Від завдань, які ставило перед підрозділом Командування, ніхто ніколи не ухилявся, якими б складними і небезпечними вони не були.

— Я потрапив у свою стихію, люблю ризик, подобається бути на вістрі подій, — розповідає «Батя». — Хоч ми і тиловий підрозділ, але спокійно в нас ніколи не було. Часом діяли в режимі «протилітачкових» груп,часом у складі бойових резервів. І — працювали, працювали, працювали. Серйозних бойових задач вистачало, але найголовніша з них — забезпечення підрозділів на лінії бойового зіткнення. Ми ж насправді лиш умовно «тилова команда». Бійці підрозділу практично кожен день виїжджають на передові позиції, адже ми забезпечуємо наші підрозділи, які стоять на «нулях», усім необхідним і для бою, і для організації побуту.

Кожен виїзд на лінію бойового зіткнення — ніби крок у абсолютній темряві, ніколи не знаєш, що чекає на тебе на маршруті та на кінцевій точці. Лінія фронту — не стабільна константа, вона постійно змінюється, тож водіям-логістикам слід вважати не тільки на дорожню обстановку, а й бути готовим до будь-якого розвитку ситуації.

— А тут потрібен досвід, який передається не стільки словами, скільки набувається практикою, — стверджує «Батя». — Не тільки на передових позиціях, а й у прифронтовій зоні чекають немало небезпек. Тому продумування усіх завдань, складання детального плану дій — обов’язковий процес, у якому передбачаємо усе до найменших дрібниць. У нас дуже хороший командир підрозділу, він реально переживає за всіх воїнів, часто особисто виїжджає з ними на позиції чи об’єкти, інструктажі проводить ретельно і детально, щоб всі хлопці виконали завдання і успішно повернулися на базу.

Рекогносцировка на війні — окремий квест за рівнем небезпеки і свободи пошуку в сенсі непередбачуваності подій. Виконуючи таке завдання, «тиловикам» належить відшукати найбільш безпечні місця дислокації, запасні позиції, віднайти, вивчити і особисто «прокласти» оптимальні маршрути руху для особового складу і техніки.

— З чогопочинається рекогносцировка? — в голос запитує «Батя» і сам же дає відповідь. — Як не дивно — з письмового столу. Спершу складаємо план, розписуємо пріоритети пошуку, підраховуємо ресурси, плюсуємо-мінусуємо матзасоби і тому подібне. Потім усе відбувається на місцевості: вивчаємо географію району, стан приміщень, які мають відповідати певним функціям підрозділів для виконання конкретних завдань, мусимо врахувати низку технічних моментів тощо. Для виконання бойових задач застосовуємо не тільки описані у статутах заходи і методи, а й деякі прийоми з особистого досвіду, певні навички, надбані в цивільному житті, власні «фішки» і «примочки», здатні здивувати противника.

Часом буває так, що в окопі на «нулях» перебувати значно безпечніше, аніж гасати по тилах автівкою. Розвідка і артилерія противника полюють за нашою технікою і за кожної можливості прагнуть знищити «коробочки» ­ — як бойові, так і логістичні.

Як не крути, як не старайся, а врахувати всі ймовірні небезпеки неможливо. Складні форс-мажорні ситуації на війні трапляються майже кожного дня. Та всі загрози не передбачиш, тому віддавати накази все одно морально складно.

Як уже мовилося, група матеріального забезпечення — це не тільки про доставку вантажів, а й про звичайну бойову роботу. Приміром, під час тої ж таки рекогносцировки, зокрема, пошуку нових місць дислокації для підрозділів бригади, регулярно трапляються «гарячі зустрічі» зі справою рук підступних російських саперів — мінами.

— На територіях, де тривали бої, таке буває практично кожного дня, — пояснює «Батя». — Група матеріального забезпечення, як я вже казав, розшукує і підбирає місця для дислокації підрозділів, а це свого роду специфічна розвідка. У нас траплялося чимало випадків, коли під час розвідування територій ми знаходили російські міни, знімали розтяжки. Звісно, не все подібне «добро» нам під силу знешкодити, у складних випадках просто позначаємо їхнє місцезнаходження і викликаємо саперів. Але бувають ситуації, коли немає часу на очікування, тоді знімаємо їх самі. Дехто з нас має досвід, когось вчимо…Та головна наука полягає в тому, щоб усвідомити — від росіян ніколи не слід чекати чогось хорошого. Якщо є варіанти в оцінці їхніх дій, завжди обирай найгірше.

«Батя» розповідає про випадок, який трапився на Харківщині. Група наших воїнів-танкістів зайшла до одного селища через день після звільнення від рашистів. Прямуючи до покинутих позицій, розташованих на його околиці, вони зустріли чималий гурт дітлахів, які бавилися в якусь активну гру.

— Звісно, ніхто з них не дивився собі під ноги, ми ж за пару хвилин знайшли 12 діаметральних розтяжок, буквально у ста метрах від дітей. У тій ситуації не було ані часу, ані можливості чекати на саперів, ми зняли ці розтяжки…Упевнений, що за час перебування в цьому селі росіяни дізналися, що там живе чимало дітей, їм було відомо, де і як вони граються…А поблизу іншого села ми натрапили на поля і посадки всуціль засипані протипіхотними «пелюстками», заміновані ними території простягнулися на десятки кілометрів. Моторошне видовище… Ми дотримуємося правил війни, а росіяни — ні. Вони не визнають жодних цивілізованих принципів, яких дотримуються нормальні цивілізовані люди.

«Батя» розповідає про смертоносні продукти збоченої моралі російських загарбників, котрі виявляють багату фантазію, придумуючи хитрі способи убивства людей, зокрема й мінами. Тут вони застосовують різні гачки, нитки, натяжні пристрої, підпили запалів тощо. Окупанти перетворюють на убивчі пастки будь-які мирні речі, використовують усе, що є під рукою, камуфлюють вибухівку, приміром, під іграшки та гаджети.

— Нині можна почути від деяких персонажів — я не можу служити в армії і захищати країну, адже я не військовий. На це скажу так — у моєму підрозділі професійних воїнів можна на пальцях перерахувати, більшість прийшли до війська у перші тижні великого вторгнення росіян, з самої що тільки не є цивільної цивілки. І нічого — воюють суперово, ніхто не втомився боронити нашу землю, усі «заточені» бити ворога до нашої перемоги, — говорить «Батя».

Запитую у «Баті», чи всі в його підрозділі дотримуються такої думки, адже він сам — таки професійний воїн, спецназівець.

— У певних професійних колах кажуть так: крутий не тому, що спецназівець, а спецназівець тому, що крутий, — сміється він. — Те саме скажуть і піхота, і артилеристи, і танкісти про свій професійний шматок хліба. Якщо ти не готовий воювати зараз — ти завжди зможеш цьому навчитися. Тільки з таким настроєм ми завершимо перемогою цю війну! Слава Україні!

Колаж Сергія Поліщука